Category Archives: Історико-культурна спадщина

Туристичними стежками Гайсинщини

І. Історія Гайсина.

Багато міст і містечок в Україні – великих і малих, відомих і не дуже. Але кожній людині особливо любе те, в якому вона народилась і виросла, з ним пов’язані всі добрі надії і мрії, і тому здається це місце найкращим у світі. І таким містом для нас є рідний Гайсин.

Наше місто має свою давню і славну історію. Недаремно Гайсин серед 24 міст і селищ Вінницької області занесений до списку історичних населених пунктів України. Застиглими свідками історії є пам’ятники: археологічні, історичні, архітектурні, мистецькі, яких на території Гайсинського району є більше 200.

Перші згадки про місто Гайсин у друкованих джерелах припадають на 1600 рік. В одному з актів 1615 року сказано, що місто Гайсин на основі привілегії польського короля засноване за 15 років до цього польським паном Свірським, було в оренді Ядвіги Рожинської. В цей час місто входило в склад Кисляцького староства Брацлавського воєводства. В 1621 році, за привілегією польського короля Сигизмунда ІІІ, Гайсин перейшов у власність ротмістра Яна Дердка, нагородже­ного за військові подвиги проти турок і татар.

Перший перепис населення міста був проведений в 1629 році. На той час в Гайсині проживало, за даними перепису, 822 чол.

Місто розташовувалось на важливому шляху, який вів із Варшави до Умані. В 40-х роках ХVІІ століття воно було однією з фортець, що боронили Брацлавщину від вторгнення турецьких та інших завойовників, а водночас використовувалось шляхтою для боротьби зі збройними виступами українського населення. Фортецю оперізував рів, заповнений водою. Замок, оточений високим земляним валом і дубовим частоколом, мав двоповерхову залізну браму. Потрапити до нього можна було лише через міст, закріплений на ланцюгах.

За договором між гетьманом Юрієм Хмельницьким і поляками в 1659р. Гайсин переходить у володіння Максима Булиги, полковника Зятковецького полку. Незабаром Гайсин у Булиги відібрали, тому що козаки були незадоволені полковником.

Як і скрізь, на поневоленій панською Польщею Україні, власники Гайсина жорстоко експлуатували селян, відбирали у них землю, майно, примушували відбувати панщину, толоку, платити чинш, виконувати багато інших повинностей.

Місцеве населення вело мужню боротьбу проти феодальної залеж­ності, що гальмувала розвиток міста. Особливо широкого розмаху боротьба проти польсько-шляхетського гніту набула під час народно-визвольної війни українського народу, яку очолив Богдан Хмельницький (1648-1654). У Гайсині формувались повстанські козацько-селянські загони. Недалеко від міста, біля села Карбівки, козацький полк Івана Богуна в грудні 1648 року завдав відчутної поразки шляхетським військам.

Тільки-но розбили шляхту, вже посунули турецькі яничари султана Магомета ІV. 27 років, починаючи з 1672, яничари грабували селян Гайсинщини. Турки і татари забирали людей в полон і продавали їх в рабство. Після турків, з 1699-го по 1793 рік, на Поділлі знову хазяйнували польські феодали. Вони вдавались до всіляких заходів, аби остаточно прибрати до рук волелюбний український народ. Феодальний гніт, засилля католицької церкви, катування, гоніння на українську мову, народні звичаї, обряди, приниження людської гідності – таку “красну” долю принесли українцям завойовники. До того ж між феодалами виникали міжусобні війни, через що місто, містечка, села руйнувалися, спустошувались, їхні жителі зубожіли.

Гайсин часто переходив з рук в руки різних польських та укра­їнських феодалів. В 1775 році  м.Гайсин з усіма околицями, що вхо­дили в його староство, був переданий в особисте володіння на 50 ро­ків пану Антонію Ледоховському, а той в свою чергу подарував його в 1789 році графу Феліксу Потоцькому.

В цей неспокійний час польський король Август ІІІ 22 листопада 1744 року надає місту право Магдебурського суду і герб, який був затверджений в 1776 році. На гербові було зображено зелене поле, правий бік його прикрашало простерте срібне крило. Відповідно ж канонів геральдики припустимо зображати в гербі замість усієї фігури лише її частину, зокрема, одне або два крила. При ньому зберігається символічний зміст цієї фігури. Отже, орлине крило в гербі Гайсина (як і сам птах) є символом влади та панування, а разом з тим великодушності й прозорливості. У який спосіб ця символіка зв’язана з історією міста, залишається нез’ясованим. Можна припустити, що, даруючи цей герб місту, король прагнув ще раз засвідчити свою волю над цим краєм неспокою та гайдамаччини.

Дійсно, населення Гайсинщини не мириться з жорстоким гнітом поневолювачів, активно включається в гайдамацький рух, що розпочався в  30-х роках ХУП століття. Найбільш відомі ватажки гайдамацького руху на Гайсинщині – Гнат Голий, Грива, Медвідь, Верлан.

В 1793 році Подолія з Брацлавщиною та іншими територіями, по другому розподілу Польщі, перейшла до Росії.

2 листопада 1793 року замість Брацлавського воєводства створена Брацлавська губернія, а губернським містом призначена Вінниця. Гайсинщина ввійшла в склад Брацлавської губернії, а Гайсин назначено окружним містом.

Через рік після утворення Брацлавської губернії сенат Російської імперії підтверджує даний раніше місту герб без змін. В 1796 році Брацлавська губернія ліквідовується, а натомість утворюється Поділь­ська губернія.

За імперським Указом Павла 1 від 29 серпня 1798 року вона була розділена на повіти і Гайсин став повітовим містом.

Гайсинський повіт ділиться на три округи (Куна, Теплик, Тернівка). У 1881 році повіти були поділені на волості. До складу Гайсинського повіту входило 12 волостей (Кіблич, Кисляк, Н.Кропивна, Ладижин, Соболівка, Куна, Гранів, Краснопілка, Теплик, Тернівка, М’якохід, Хашевата) з загальною кількістю населених пунктів – 144.

Важким і безпросвітним було становище жителів Гайсинщини в першій половині XIX століття. Оброки, встановлені на правобережній Україні інвентарними правилами 1847-1848 років, були великими, їх неможливо було виконати за один день. Щоб їх виконувати, селяни були змушені, як правило, брати з собою на обробіток панщини дітей.

Вже в 1823 році в Гайсинському повіті з’явились капіталістичні мануфактури. Підрахунки показують, що виробництво суконної мануфак­тури в Гайсинському повіті досягає більше полонини виробництва всієї мануфактури Подільської губернії.

В 1845 році в місті працює шовковий завод, а в 1870 році існувало 95 дрібних ремісничих майстерень – шевських, лимарських та інших. Функціонує поштова станція. В місті з’являються кам’яні та дерев’яні будівлі.

16 червня 1870 року в м.Гайсині введено городове повноваження.

Досить великим був у місті купецький прошарок. Розташований на важливих шляхах, Гайсин зростав як торговий центр. Не безумовно, сприяло розвитку економіки міста. В Гайсині часто проходили ярмарки, на яких ремісники убували свої вироби: чоботи, колеса, глиняний по­суд, тощо. Вивозили продукцію і в сусідні містечка: Гранів, Китайгород, Кіблич, Соболівку.

Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу у Гайсині промислових підприємств. В 1870 році побудовано цегельний завод. В 1880 році вступає в дію перша, а в 1897 році друга тютюнові Фаб­рики. В 1881 році починають працювати перший, а в 1900 році другий пивоварні заводи.

Значною подією для Гайсина, яка сприяла розвитку його промис­ловості, стало прокладення повз нього вузькоколійної залізниці Вінниця-Гайворон. В 1899 р. на околиці міста став до ладу цукровий завод, до якого від неї було підведено вузькоколійну лінію. В 1902 році споруджується спиртовий завод, а в 1903 році – паровий млин.

І хоч ці підприємства були малопотужними, з примітивною техні­кою, вони сприяли припливу робочої сили і зростанню населення.

Переписом 1897 року в Гайсині зареєстровано близько 11,5 тис. чоловік. На той час це вже було одне з найбільших міст Поділля.

В 1911 році тут вже проживає 13,222 чол. З них: росіян і укра­їнців – 6200, турків і татар – 14, поляків – 359, євреїв – 6629, німців – 13. На той час в місті діяли 18 фабрик та заводів, на яких працювало 748 робітників. Сума річного виробництва  цих підприємств в 1909 році становила 2 млн. карбованців. Крім того, в місті нараховувалось 40 ремісничих закладів, на яких працювало 194 ремісника. Були земська лікарня на 40 ліжок та           єврейська – 6 ліжок. В 1904 році діяло одне міське двокласне училище, в якому працювало 11 учителів та церковноприходська школа з двома вчителями.

29 січня 1900 року був затверджений статут Гайсинської публіч­ної бібліотеки імені О.С.Пушкіна – першої бібліотеки н повіті.

В кінці XIX століття, на початку XX століття в Гайсині нараховувалось декілька релігійних общин. Відомий літописець С.Сецінський. подає відомості про те, що в 1899 році в місті проживало 4665 православних, 306 розкольникі  – попівців, 174 католики, 9 лютеран, 6470 іудеїв.

В 1796 році в нашому місті, на високому, видному зі всіх сто­рін місці, де іще недавно знаходився завод оцинкованого посуду, а тепер будується багатоповерховий житловий будинок, була побудована кам’яна Свято-Миколаївська церква, до якої в 1844 році добудували дзвіницю.

15 травня 1886 року за ініціативою протоєрея Никандра Михневича закладається Свято-Покровський міський собор (тепер на цьому місці знаходиться центральна площа Гайсина – Площа Миру). Михневич звернувся за допомогою до генерал-губернатора Чертнова. При спри­янні останнього на будівництво виділили із губернського бюджету 32195 крб. Ще 8 тис. зібрали прихожани. Спорудження Собору закін­чили в 1892 році, а наступного року він був освячений. Собор являв собою п’ятикупольну цегляну споруду на кам’яному цоколі   з дзві­ницею. Всередині розміщався дерев’яний триярусний іконостас. Біля собору знаходилось церковне кладовище, яке зі всіх сторін було обнесено стіною з цегли. В 30-х роках храм був зруйнований.

Місто Гайсин випестувало для держави таких відомих людей, як: генерал-полковник, Герой Соціалістичної праці. Лауреат Ленінської премії, відомий конструктор, перший і незмінний начальник космод­рому «Капустин Яр» – Василь Іванович Вознюк (1906-1976); відомий паталогоанатом, бактеріолог, епідеміолог, який разом з Мечниковим розробляв учення про імунітет, вперше здійснив вакцинацію проти тифу – Володимир Костянтинович Високович (1854-1912); Герої Радян­ського Союзу – Олександр Сидорович Пироговський (1897-1943) та Степан Юхремович Пономарчук (1913); заслужений діяч мистецтв України, відомий графік, ректор Української академії мистецтв – Андрій Володимирович Чебикін (1946); визначний теоретик-економіст, професор – Володимир Яковець; поети – Осип Осипович Доорохольський (1874 – 1900) та Давид Семенович Бромберг (1915); відомі співаки – Еміль Горовець і Володимир Зарьков. Тісно пов’язаний з Гайсином життєвий і творчий шлях видатного етнографа, збирача народних перлин Гната Трохимовича Танцюри.

Пронеслись над Гайсином урагани революції та спустошливі війни. Вулиці і майдани міста над Собом пам’ятають чимало народних повстань і страйків. Відпалахкотіло над містом полум’я громадянської війни.

Відвирували роки колективізації, індустріалізації та культурної революції. Вони принесли на нашу землю не лише жаданий поступ, а й голодомори та репресії.

Пам’ятає Гайсин і лихоліття Великої Вітчизняної війни та відбудову зруйнованого міста після окупаційного режиму, ентузіазм його мешканців в роботі по спорудженню нових фабрик і заводів, шкіл і дитячих садків, будинків культури і кінотеатрів, житлових масивів та багатоповерхових будинків.

Цікавою віхою історії Гайсина є затвердження рішенням 3 сесії міської ради 23 скликання 24 липня 1998 року нового герба міста. По зовнішніх контурах він представляє собою щит, розділений на три частини. У верхній правій його частині – історичне зображення герба Брацлавського. У верхній лівій частині – історичне зображення герба Подільського. В нижній частині – історичне зображення герба м.Гайсина: в зеленому полі розпростерте срібне орлине крило, що символізує силу і міць влади та волелюбність і добробут населення краю.

Гайсин сьогодні – це одне з найбільших міст Вінниччини, важливий економічний і культурний центр області.

На його території площею 2014 га проживає 25,5 тис. населення. Економіка міста зорієнтована на переробну промисловість. Всього в районі виробляється більш, як 150 видів товарів, які користуються попитом не лише серед місцевих жителів, але й відомі в багатьох інших регіонах. Автотранспортні перевезення здійснюють 2 вантажні і 1 пасажирське автотранспортні підприємства. Діють автобусний і залізничний вокзали. В місті функціонують медичне училище, 7 загальноосвітніх шкіл, 5 дитячих дошкільних закладів, дитяча музична школа, будинок школярів і молоді, станція юних техніків.

Відомі своїми добрими справами і гайсинські медики, які в 52 лікарняних закладах району надають медичну допомогу.

Зримі результати є і  в діяльності культурно – освітньої та бібліотечної галузі району, розвитку художньої самодіяльності, народної творчості, відродження обрядів, звичаїв, традицій.

ІІ. Визначні місця.

Серед   видатних   пам’яток   архітектури   та містобудування Гайсина можна назвати:

– особняк по вулиці Б. Хмельницького (будинок Шпільберга) – побудований на початку XX ст. Протягом столітнього історичного періоду різні організації були власниками   його.   Спочатку   там   розміщувалися Гайсинський військовий революційний комітет (1918-1919рр.),    потім   штаб   кавалерійської бригади Г. Котовського (1920 р.), штаб 45-ї радянсько-стрілецької дивізії під командуванням І.В. Якіра (1920 р.). В післявоєнний час там розмістився Гайсинський районний виконавчий комітет, а потім районний Будинок піонерів. А тепер там знаходиться відділ статистики, страхова компанія «Оранта».

Не менш цікава історія і районного Будинку школярів, що розташований на вулиці 1 Травня, 46. Побудований він на початку XX ст. адвокатом Літваковським. Згодом там розміщався в 1921 році штаб 24 Самаро-Ульянівської дивізії і інші організації. Довгий час працював у цьому будинку – клуб офіцерів з бібліотекою. Зараз цей будинок відкриває гостинно двері для дітей та юнацтва.

Історична пам’ятка Гайсина і школа-інтернат. Ця архітектурна споруда побудована також; на початку XX ст. Спочатку там була чоловіча гімназія.

Ці три споруди рішенням 4 сесії районної ради 4 скликання від 23 січня 2003 року внесені до переліку пам’яток архітектури та історії, що не підлягають приватизації.

До пам’яток  архітектури  та  містобудування відносяться також Будинок гімназії (початок XX ст.). Тепер тут розміщено історико-краєзнавчий музей.

– Гранд-готель 1905 р. по вулиці 1 Травня, 1

– адміністративна будівля 1899 року по вулиці І. Франка, 26. Теперішній консервний завод. Потрібно згадати і церкву Собору Гранівського монастиря, що знаходиться в селі Слобода Тишківська.

Церква унікальна, зверху і донизу розписана ліками святих і рядками з молитов. Свій родовід, храм веде ще з 1867 року. Має незвичайну історію і занесений до Державного реєстру пам’яток архітектури України.

Найяскравішою зіркою на небосхилі району, звісно ж, залишається Герой України, лауреат Шевченківської премії, самобутній поет і відомий правозахисник Василь Стус.

На Гайсинщині з року у рік традиційно й шанобливо вшановують свого славетного земляка. На батьківщині Стуса в с.Рахнівці відкрито унікальний музей його імені в місцевій школі, який нині заслужено має статус народного. Стараннями директора музею Омелянчука Д.М. він постійно поповнюється новими експонатами про життєвий і творчий шлях видатного поета-патріота. Невдовзі з’явився пам’ятник Василю Стусу, величне ім’я якого є взірцем краси українського слова, чистоти і мужності людської душі.

Великою подякою поету-мученику є відкриття пам’ятного знака «Стусові криниця». Його вдячні земляки облаштували його на повороті до села Рахнівки з гомінкої автотраси Умань – Краковець. Він являє собою барельєф з рядками вірша, з криничкою та альтанкою.

Тепер кожний подорожній має добру нагоду напитись життєдайної цілющої води, або і собі долучитись до невмирущого чистого джерела духовності, патріотизму народного поета, котрий все віддав заради неньки – України, її народу.

Знамените не тільки на Гайсинщині, а й у всій Україні село Новоселівка Бубнівської сільської ради.

Новоселівка – один з найвідоміших центрів південно-східного Поділля, який славиться глибокими гончарними традиціями, красою та своєрідним характером керамічних виробів. Мистецький доробок цього села – унікальне і неповторне явище в українській національній культурі. У 20-ті роки минулого століття тут жили й творили видатні майстри-брати Яким та Яків Герасименки. Майстри створили низку яскравих композицій на декоративних блюдах, кахлях. Вони учасники Всесоюзних та Міжнародних художніх виставок. Створювали яскраві, традиційні за формою, оздоблені рослинними та геометричними орнаментами куманці, барильця, баньки, баклаги, кахлі, тарілки, полумиски, блюда, гладущики, горщики, іграшки, фігурний посуд, а також чайні та столові сервізи. Майстри виготовляли також полив’яний цеглясто-червоний посуд, розписаний рудим, зеленим та білим ангобами. Після другої світової війни їхні декоративні тарелі, блюда, посуд експонувалися у Вінниці, Києві, Москві, Ленінграді (нині Санкт-Петербург), Парижі, Нью-Йорку, за що автори неодноразово удостоювались золотих медалей.

Продовжувачкою традицій Якова та Якими Герасименків називають їхню племінницю ФросинуІванівну Міщенко – заслуженого майстра народної творчості, члена Національної спілки майстрів України з квитком № 1. Фросина Міщенко також виростила цілу когорту талановитих майстринь. Серед її учениць – Шпак Тетяна, заслужений майстер народної творчості, Валентина Живко, Тетяна Дмитренко.

Шпак Тетяна Іванівна є директором Новоселівського музею-садиби братів Герасименків, який відкрито в хаті, де народились майстри. У фонді музею більше 670 одиниць. Тут представлено вироби братів Герасименків, А.Гончара, М.Бабака, Ф.Міщенко, Т.Шпак та інші.

Новоселівка – село гончарське, але воно славиться своїм неповторним ткацтвом, самобутніми вишивками, деревообробним промислом, а також і мальовничою природою, чудовими краєвидами.

Село Новоселівка – воістину скарбниця народних талантів.

Назавжди увійшли у скарбницю українського фольклору знамениті земляки – Гнат Танцюри і Явдоха Зуїха. Їх життєвий і творчий шлях розпочався в селі Зятківці Гайсинського району.

Збирацька діяльність Гната Трохимовича Танцюри – титанічна і гідна подиву. Записувати народнопісенні скарби він почав у ранній юності і за 46 років зафіксував від ста п’ятдесяти інформаторів 5 тисяч пісень, близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок, анекдотів, 1536 прислів’їв та приказок, 144 зразки інструментальної музики, сотні замовлень, голосінь, поговорів, прикмет.

Результатом тісної співпраці Гната Танцюри з народною співачкою Явдохою Сивак, яка взяла собі псевдонім Зуїха, стала книга «Пісні Явдохи Зуїхи», що побачила світ у 1965 році і була високо оцінена вченими-фольклористами й діячами культури. До неї увійшли 925 пісень та блискучий нарис Г.Танцюри «Явдоха Зуїха», де глибоко й всебічно проаналізовано життя народної співачки. І сьогодні не втратить своєї цінності його науково-методичний посібник «Записки збирача фольклору».

Не заростає стежина до будинку в м.Гайсині, де проживав Г.Танцюра в останні роки свого життя. Тут відкрито музей-садибу визначного фольклориста.

Дочка Гната Танцюри – Наталя Гнатівна Громова – директор музею. Вона проводить екскурсії, подає необхідну методичну допомогу вчителям, студентам, які вивчають життєвий і творчий шлях батька, бере участь у популяризації народної пісні.

На честь видатних земляків в с.Зятківцях встановлено пам’ятник «Народній пісні жити». Це перший у світі пам’ятник народній пісні.

Пам’ятник Явдосі Зуїсі відкрито у селі Кущинці, де народилась народна співачка слов’янського світу, а в с.Зятківцях пройшли останні роки її життя, тут і її могила.

Добре відоме на Вінниччині село Краснопілка Гайсинського району.

Село має гарну назву згідно двох версій. Перша – красна (гарна) поляна; друга – красні (родючі) поля. Обидві вони близькі до істини, бо село справді розташоване в мальовничій місцевості, потопає в садах і насадженнях.

Тут, у Краснопілці, народилися академік Академії наук УРСР; хімік Ю.К.Делімарський та Д.О.Чута, якому за героїзм, виявлений при форсуванні Дніпра, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У центрі з красивим сквером – Будинок культури, середня школа, меморіал слави.

Гордістю краснопілчан є музей історії села, який створено у 1976 році. Тут зібрані шедеври, є такі експонати, про які вже довгожителі забули, а молодь поняття немає.

Зараз у музеї нараховується більше 600 експонатів, відвідує музей біля 6000 відвідувачів за рік, проводяться екскурсії, працюють гуртки.

До унікального музею завжди йдуть люди, особливо молодь. Музей живе, поповнюється новими експонатами.

Полонить своєю красою село Степашки, яке розкинулось на березі Південного Бугу. Довколишня краса завжди приваблювала сюди вільних і гордих людей. Село було оплотом козацтва, і це формувало у його мешканців дух незалежності і відваги. І, мабуть, зовсім не випадково під час Великої Вітчизняної війни два уродженця Степашок – Іван Тимофійович Жмурко і Микола Мартинович Рудик – стали Героями Радянського Союзу. Сьогодні всі жителі з гордістю проходять повз святиню села – оновлений меморіал Слави. Скільки людської праці і душі вкладено, аби навіки закарбувати імена Героїв, і тих односельчан, котрі полягли за мир над нашими головами.

Це село відоме не тільки героїчною історією, а й оздоровчою зоною – тут розташовано два табори і дванадцять баз відпочинку. Щороку в цій мальовничій місцині оздоровлюються сотні дітей з усього району, дорослі і діти з близьких і далеких країв.

ІІІ. Туристичні маршрути

Привабливі куточки природи зустрічаються на Гайсинщині. Ні з чим не зрівняний Коростовець – ліс на березі Південного Бугу. Його називають подільською «Швейцарією». Коростовецькі краєвиди нагадують заліснені гірські пейзажі у Швейцарських Альпах.

Коростовець – відноситься до загальнодержавних ландшафтних заказників. Це ділянка рідкісного ландшафту з мальовничою долиною і оригінальними утворами природи на кам’янистих схилах. Збереження високопродуктивних соснових та дубових насаджень віком 90-100 років.

Коростовець – це ліс на скелястому схилі над самою річкою. А внизу, на широкому плесі ріки велика кількість валунів.

Посеред русла річки зустрічаються невеликі острівці, зарослі чагарниками. На березі від самого урізу води починається ліс, і що далі на гору, то утворює густі хащі, що межують з рідколіссям, а на вершині гори вражають величезні гранітні глиби, які гігантами стоять посеред лісу. Велич і монументальність цих осель вражаючі.

Цю красу, це багатство природи треба нам всім шанувати і берегти, щоб зосталось на віки для прийдешніх поколінь.